— Застав! Застав! — знов репетує.
Ходить німець біля скрині, смокче сосульку, а не знає, що діяти. Я бачу та мовчу. А люди зараз на глум… всячину видумують:
— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:
— Салом каміння підмазати!
— Не салом, а коли-б смальцем із жар-птиці!
Той знов глузує:
— Смальцем поскоромить, а от коли-б медом!
— Та ще коли-б тим, що з папороти бджоли наносили!
А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті третім разом пустив, з-під каменя аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, на розчину-б стало. І те гаразд.
Взяв німець коней та в округ.
За кілька день вертає до нас, окружного везе і комісію.
— А що, старшина, добрий млин? — питається у мене комісія.
Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють, — та не моє діло, а в голос, смикнувши думкою, я сказав:
— Добрий буде, як добре молотиме.
Окружний набрав з скрині борошна в жменю і питається у мене:
— Се він молов?
— Вже-ж ніхто, як він.
— На що й ліпше! Пречудесно! наче на сито просіяне, хоч паску печи!
Він борошно хвалить, а комісія шестерню, і кажуть:
— Се такий млин, такий млин, що й не сказати!
— Так і треба! — каже окружний, бо й грошей же
