Помічник окружного довго вовтузився, та ні просьбою, ні грозьбою не скрутив громади. Тоді й каже:
— Не берете млина — хоч мірошника дайте.
— Де-ж ми його в бога візьмемо? У час такого чоловіка нема. Тут аби-кого не можна. Ще коли-б на який поганенький вітрячок, то може-б хто й одважився мірошникувати, а на таку озію, на таку німецьку штуку треба такої людини, щоб і у неї голова була з ковальський міх, а щелепи з криці…
Минули жнива, а млин стоїть… мірошника нема.
Після Пречистої прибіг знов помічник окружного, каже:
— Казна над вами змилувалася, ослобонила вас од догляду за млином і ще й мірошника свого дає, тільки меліть!
І справді привіз до нас якогось плюгавенького чи литвинця, чи москалика.
— Отсе, — каже, — вам мірошник, а отсе книжка, — нехай старшина записує, скільки чого змелеться.
Я так і обімлів, як се почув.
— Милуйте і жалуйте! — кажу, — як я записуватиму, коли я не втну «ні мну, ні тну»?… Людина я темна, неписьменна.
— Нехай писар, се його діло.
У мене наче камінь з шиї впав, на печінках полегшало; подякував нищечком богу, що зняв з мене ту нахабу… А писар і собі змагається:
— Не розірваться-ж, — каже він, — мені надвоє! І в розправі пиши, і в млині пиши… Як його одними руками?
Помічник окружного радить його:
— Хто нестиме чи везтиме зерно до млина, нехай спершу заверне до розправи. Ти його запишеш, даси квиток до мірошника — от і все.
Цимбалистий досі мовчав, а тут наче його ґедзь уку-
