Бачу я, що він такий розумний, наче Беркова ярмулка, й кажу:
— Чоловіче божий! Не за своє ти діло взявся! — А він ще й питається:
— Евта пачаму?
— Тому, що твій батько молов не віючи, мати пекла не сіючи, а ти поїв не ріжучи. А знаєш ти, на що в коня голова?
— На те, що без голови не можна.
— От неправда! На те, щоб посторонки не спадали… Застав свій млин, не переводь нам води. З твого млина не їсти нам хліба, а воду нам збавить, то й риба подохне. Застав!
— Не можна, — каже, — коли приказано, треба молоти. Чи хоч, чи не хоч, а перескоч! Проти приказу начальства не йди!
— Коли так, мели собі! Мені тільки води шкода. По-моєму, як мати погано орати, то ліпше випрягти. А проте, — мели.
— Не руш його — озвався Цимбалистий, — нехай людей забавляє…
Сіли ми на колоді, табаки понюхали, вигадок послухали та й розійшлись. Люди за клунки та й собі з млина. Регочуться.
Уранці нашого мірошника й вода вмила. Довго про його і чутки не було. Млин стоїть… ми вже й забули про його. Аж ось окружний прибіг, та ще не сам, а з якимсь судовиком з губернії довідатися запевне, чому млин не слухає начальства, чому не хоче молоти? І мірошник той з ними вернувся. Цілий день ходили коло млина. Судовик, що з губернії, тільки головою крутить — бачу я, препогано крутить… зараз і видно, що він знає, де миші дірку прогризли.
— Занапастили, — каже, — гроші!… Треба каміння зняти, клітку виважити, шестерню нову…
