— Еге, — думаю я, — у його всі клепки дома… сей маху не дасть!
Увечері сіли вони чаювати в розправі, покликали й мене. Окружний мій такий добрий та м'якенький, наче восковий, частує мене й каже:
— Я чув, Мартине, що ти добрий майстер?
— Ат ніби то!
— По правді кажи!
— Заступильно витешу…
— От і брешеш! Ти-ж на дзвіниці углом правив?
— Коли то те було!
— Ось послухай мене: наймися млин полагодити! Я так і зумився.
— Де таки, — кажу, — мені за таку річ братися? Се ви глумитеся з мене!
— Ну, — каже, — от хрест святий, коли неправда! Я довідався, що з тебе добрий майстер, так чом же тобі і собі не заробити, і начальству не вгодити?
— Начальству, — мовив я, — з дорогою душею готов- би, — та в чому инчому… а се страшне діло, не на мій копил чоботи.
— Се ти начальством нехтуєш?…
— Крий мене боже! Нехай мене се та те, коли я що таке! Тому не беруся, що боюсь, а для начальства усе готов… опріч сього.
Він мене знов частує та:
— Коли любиш мене, берись за млин!
— Ні, — кажу, — шинкар як любить п'яницю, а доньки за його не оддасть.
І одкараскався.
Прихожу додому, сів за вечерю… чи взяв ложку борщу, чи ні, — двері рип… суне той мірошник.
— Чого се воно? — думаю собі.
— Добрий вечір! — каже, — хліб-сіль!
— Їмо, та свій, в рот носимо і тебе до гурту просимо!
