усе згоріло… тільки палі осмалені лишилися. Каміння так у воду шубовснуло.
Ми й не жалували. Думали: — «Господь напасть з нас ізняв». Отже не вгадали. Як набігло до нас начальство: і окружний, і помічник його, і становий, і ще хтось з ними, та як взялися стежити:
— Чого млин згорів?
Люди кажуть:
— Того, що занявся.
Вони знов:
— З чого занявся?
— Ні з чого-ж, як з огню.
Вони знов:
— Де огонь взявся?
Де та де, де та де?! — та як пішла гаспидська тяганина, то не один раз упріла у мене чуприна.
Потягали мене, — мати моя божа! За що-ж мене? Чим я прогрішив? Кажуть: «твій недогляд»! Свят, свят, свят! хіба я в млині мірошником був?
І слухати не хочуть!
— Ти на те старшина! Повинен за всим пильнувати!
Куди тільки мене не тягали! І в округ, і в земський, і в повітовий суд, і в палату, — думав: душу з мене витягнуть!… Потягнуть отсе та й ну лякати мене Сибіром. Лякають, а я з переполоху коли не телицю, то лошицю, а то й паровицю по боку… Умилостивляться трохи:
— Ми тебе, Химуле, жаліємо, — вболіває окружний, — коли-б кого иншого, ми-б давно вже в Сибір запраторили, а тебе шкода нам. Та коли-ж не наша воля, треба винуватого знайти… Не з неба-ж упав огонь, та ще під дощ… хтось підпалив. А то казенне добро! Чому ти вартових не ставив коло млина?..
Отак! Добре вони мене жаліли! Пожалів вовк кобилу, лишив хвіст і гриву! — то так і вони мене, доки
