Се було літом р. 1862.
Того року ми з Паньком кінчали університетську науку. Перед вакаціями Панько й каже до мене:
— А куди-б нам рушити на село по здоров'я та по силу? За літо треба добре набратися здоров'я, щоб восени було з чим відбути кандидатство!
— На Волинь, — кажу йому.
— На Волині тепер незручно: бач, у Варшаві дрова рубають, а на Волинь тріски літають. Тоді, бачте, і по нашому Правобережжю між польською шляхтою ворушилося вже зерно тієї колотнечі, що скоїлась потім за рік.
— Ліпше за все, — каже Панько, — за Десну куди.
— І то добре! Я за Десною не бував ще; цікаво подивитися на Сіверщину. Тільки-ж першим ділом ходім на Тарасову могилу поклонитися кісткам страстотерпця і світоча…
— Добре.
От за кілька там день якось у середу, уставши раненько, умилися гарненько, поснідали та й гайда з Київа пішки…
Пішли, харчів з собою не брали; думка така: села по шляху густі, на хліб та на молоко скрізь розживемося. Про всяк случай взяли в кешеню трошки чаю да кілька грудочок цукру.
Йдемо собі; на полях робота вже аж гуде; орють на
