й «вусом не моргне»; а я дивлюся на його упівну красу і кажу до Панька:
— Що, коли-б отсього сонного велетня — старця днедавнього хто розбудив? Що, коли-б хто роздратував його, а він-би розлютився, повернувся та вдарив хвилями-крилами по обидва боки? Гай, гай!.. чи не затряслось-би море, чи не застогнала-б Шатер-Гора, чи не заплакало-б небо? чи не прокинувсь-би Великий Луг? Панько дивиться так понуро: журливо так хитає головою і промовляє:
— Кожен раз, чи то в Київі, чи де инде, коли я дивилося на тихий, спокійний і невимовне величавий наш Дніпер, я питаюся сам у себе: хто у кого переняв оту спокійно-гордовиту і гордовито-спокійну вдачу, вдачу міцно-свідому своєї потужности в минулому і захланности в сучасному: чи українець у Дніпра, чи навпаки? Хто кого навчив терпіти лихо й сподіватися, що правда не вмре, воскресне; наче та зачарована королівна, розірве сповивач і покотиться по градам і весям, — сіючи між людьми добро, любов, волю і світ… А нумо вгадувати та розгадувати отсю загадку, веселіш буде йти.
Давай і давай… До самого Канева дійшли, а ради собі не дали, загадки не розгадали… Трудна вона…
Сонечко лягло вже в колиску, коли ми прийшли на ту Чернечу гору, де «на нашій не-своїй землі» спочивають благородні кістки найблагороднішого з всесвітніх віщунів, благовісників народнього добра, світу, правди і любови…
Сумно було на могилі… Одна-однісінька!..
Ба! а де-ж їй і пари добрати! де у нас є друга така могила, щоб змогла стати попліч з Тарасовою? Нема! бо не було й нема другого велетня такого… Дніпро хіба? Один плакав за народ, за волю, а другий односив його сльози в море… Один Дніпро сподобився до-
