віку-вічного лежати попліч з віщим Кобзарем України…
Високий дубовий хрест на Тарасовій могилі дивився гордо навкруги. Він гордував по правді: йому є чим пишатися! він тямить, над ким і над чим він стоїть «на сторожі», куди і кому вказує шлях.
Ми сіли під тим хрестом. Якесь високе, святе, досі недовідоме мені почуття обгорнуло й переняло мою душу, серце, всього мене! Ми мовчали; уста наші заніміли… Нам здавалося, що над нами баня величезного храму, де йде саме в ту годину торжественна служба, твориться щира, свята молитва й два велетні, а за ними і всі сущії благають, щоб усі люди стали вольними та
Добрими братами
І синами сонця правди
Ми й не зчулися, коли ніч-мати обгорнула і могилу, і нас, і Дніпро, і всю Україну!
Що то за ніч була! Доки мого віку не забуду тієї ночи! Не списати її, не змалювати! Густа, темно-синя блакить аж паше, обіймаючи землю в обійми молодої, жвавої, ніжної красуні! Пригортає її до себе, обіруч притискає до свого лоня, пестить, буцім та ніжна мати своє перше немовлятко — в ту хвилину, коли воно вперше промовило до неї «мамо»!.. Круглий, блідий, ярко-срібний місяць стоїть серед неба: нирнувши по саму шию в голубий ефір, оглядує землю-красу й не хоче очей од неї одірвати. До кого-ж саме, до чого прилип він своїм ласкавим поглядом оксамитовим? чи до широкого Дніпрового зеркала, чи до Тарасового хреста?.. Не відаю…
А зіроньки дрібними зграями бігають по блакитному перекиту і всіма сторонами бризькають срібним дощиком… Бігають вони, немов діти наввипередки, немов одна одну хоче попередити, щоб першою цмокнути в сивий ус старого Діда-Славуту. А сам Славута —
