нічого не тямимо… Невже то проти нас?.. На нас ні за що, а навкруги, опріч нас, нікого нема… З якої-ж речи на нас? Хіба тут ходить заборонено… так же шлях битий і на йому свіжі сліди і піших людей, і возами… Непевне щось.
— Ходім далі, Паньку.
— Авже-ж ходім.
Ледве зробили ступнів зо три, а верховень той прожогом проти нас: припав він коневі до гриви, підлетів до нас так як гримне, немов з маточини:
— Якого ви біса тут поставали! тікайте! щоб вашого й духу тут не було, а то я вам мітлою так пики вимережу, що вас і рідна мати не пізнає! — Та з отсим словом як замахнеться на Панька мітлою! Панько догадався, присів… а я під жито в бік. У мене й дух похолов; думаю, занівечить він Панька… Мітла у його така здорова, широка, коли-б був тільки, крий боже, затопив по тварі, так-би очі й висадив. Бачу — непереливки!.. Тоді ми не були ще такими страхополохами, як тепер. Думаю — треба висловитись… Тільки що ступив, ще й рота не роззявив, а верховень як сікнеться до мене:
— Чого ґави ловиш? сказано вам: тікайте! не чув?.. чи не до тебе річ?
— Та що-ж ми вдіяли, чоловіче добрий? Ми-ж нічого…
— Ще й змагатися! Зараз тікай, а то й не стямишся!.. тікай! — та до мене; я на ріллю… — Тікай швидче!.. — Я на взаводи… біжу не озираючись; духу боюсь перевести, а він гукає услід мене: «Швидче! швидче!»
Чую і Панько біжить за мною: я його не бачу, бо озирнутися боюсь, а чую, що він тупотить… Біжимо вподовж ріллі від шляху, а позаду нас чуємо:
— Тю! тю! тю!..
Тюкають на нас, наче на сіроманців, аж луна ріл-
