чег з скрижалями любови і правди і затвердив той символ віри, який ісповідую й ісповідуватиму до віку; короткий той символ: «праця на рідній народній ниві»…
І коли тебе забуду, Ієрусалиме!
Забвен нехай по вік буду…
Вже зовсім розвиднялося, коли ми заснули в головах Тарасової могили і спали, аж доки не припекло сонце.
— Час! — кажу Панькові.
— Рушаймо!
Познаменовалися до хреста; приложилися до могили; взяли з неї на спомин по грудочці землі та й рушили до Київа иншим вже шляхом.
Небавом вийшли ми на биту дорогу. Я й кажу Панькові:
— Кажуть, — в дорозі без пригоди не буває, а от ми звернули на другу половину нашої прощі, а досі, в добрий час поговорить, в лихий мовчать, не трапилося нам нічого.
— Прикуси собі язика та тричі сплюнь, — відповів Панько, — до Київа ще далеко.
Йдемо, простуємо: по одну руку зеленовато-золотою стіною стоять жита; по другу — свіжа рілля, чорнозем, такий пухкий, наче на опарі, аж парує, так хлібом і пахне…
Чи йшли ми з годину, чи може й ні, — дивимося: по шляху купками чоловіка п'ять-шість стоять люди і в кожного мітла. Біля їх верховень. Що воно таке? Вгадуємо та не вгадаємо. Стали зближатися до них: до першої купки не було вже й на гони; люди, скоро побачили нас, зараз мітли вгору, махають на нас та гукають:
— Який вас чортів батько сюди приніс! Тікайте собі! тікайте геть звідсіля!
Ми спинилися; блимаємо очима один на одного і
