— А верховень же на що?
— То не наше діло.
Отак балакаємо, аж чуємо по ріллі гупотить. Зирк!.. той самий верховень, наче вихор мчиться та гукає:
— Чом ти їх не женеш? жени! тікайте!
Ратай тоді за истик та на нас:
— Тікайте швидче! цур вам! через вас ще й в халепу вскочу!..
— Куди-ж нам, кажу я, тікати? і що оце за напасть на нас?
— Ось я тебе истиком як глезону, так знатимеш, куди тікати! В жито, вже-ж не куди більш!
А тут і верховень підбіг, кричить:
— Тікайте в жита! щоб вас не видко було, а то от-от затого бігтиме начальство, крий боже, спостереже вас!..
— Яке, чоловіче, начальство? на що нам ховатися? ось послухай…
— Змагатися! — гримнув він, — мітли хочеш покуштувати? Сказано: тікайте! ховайтесь в жито! Ну!
Побігли ми знов, а він повз нас, та все пугою — хвись по вітру, хвись! та на нас:
— Швидче, швидче! не приставайте! — Йому-ж добре на коні, а ми ледве дух переводимо; ще не так тяжко було, доки бігли вподовж ріллі, по розпрузі, а як звернули впоперек, крий господи!.. Панько мій тиць та тиць чолом об землю, де розпруга — він і поцілується з нею, на лобі йому наприлипало чорнозему, хоч гречку сій… Насилу вбігли в жита; боржій на землю, лежимо, немов мерці, не здужаємо слова промовити… Лежимо мовчки, я вже й дрімати почав, аж Панько як крикне:
— Отсе гак, так гак!
— Що? знов біжить?
— Гірш! я свого бриля одбіг…
