Дав, прибав йому віку, коли живий, а вмер — царство йому небесне!
Як допалися ми до барила, трохи не всю воду витягли. Ратай дивився, дивився та й каже:
— Чи лишили води хоч на кашу? десь ви, нівроку вам, не одну чехоню поснідали…
— У нас, дядьку, сьогодні ще й росина в роті не була.
— Звідкіль ви?
— Прочани.
— Гм! на прощу, та отак голіруч… чудно… у Київ, значить?
— Ні, ми з Київа…
— Отакої! виходить — тут десь на ріллі молилися?
Ми розповіли йому, де були.
— Еге, се инша річ… чув і я про ту могилу… Се того Тараса, що людям волю писав… чув, чув… Самі-ж ви що за люди?
— Студенти…
— Себ-то якого звання?
Відповіли ми й на те, а він:
— Може воно й правда, та наче брехнею трохи пахне… Глядіть лишень, може ви з яким недобрим духом, так цур вам! Тепер всякого народу вештається… он і про ляхів гомонять, буцім-би то вони бунтувати захожуються проти москаля… не моє діло, звісно, а коли ви теє… то бог з вами, йдіть собі швидче, я вам не ворог, а до гріха не підводьте…
Ми — ну його запевняти, що ми люди безпечні; слухає він, а по очах його знати, що не йме віри. Питаємося у його, що то за люди по шляху? а він на те:
— Гм! то не наше діло…
— Чого вони з мітлами?
— Од начальства так велено…
— Метуть шлях, чи що?
— Здається, — на сарану чекають…
