бриль, або на яку завалящу шапку, бо вже-ж-далі йти простоволосому, або в хустці не зручно. — Лейба носом почув поживу.
— Се, — каже, Лейба, — річ світова, і я колись, їхавши, заснув на возі та й загубив капелюх.
Метнувся він на село добувати Панькові бриля. Тим часом Сура подала нам самовар. Чаюємо ми. Як ось увійшло в корчму два чоловіки не старого ще віку; обидва босоніж, молодший в одній сорочці, у старішого на плечах на опашку щось похоже на юпку, тільки не вгадати з чого вона й якої барви — чи вона з сукна, чи з рядовини, чи з полотна: латка на латці і все різнобарвні. Біля грудей на юпці теліпається якась «медаля», з чого знати, що чоловік той вислужений салдат.
Обидва вони засмалені, суворі; погляд в обох такий відважний, голінний, наче в шибеників.
— А ну, Сурко! сип, — мовив молодший, ставши біля ляди.
Сурка, мовчки, почастувала обох горілкою. Випивши, грошей не давали і не подякували. Салдат, випивши, плюнув, утерся рукавом і каже:
— З водою, розведена… Не гріх-би було, щоб кров тому розвело, хто розводить божу сльозу… Ге…. пополам з водою.
— А ти-б хотів з панської винниці та з шинкарських рук щоб була оковита, — всміхнувшись, мовив другий.
— Тепер ганите, а ось тривайте з нового року ще гірша буде: акциз великий вводять, — промовила Сурка.
— Акциз, кажеш? Ще чого не було! Скоро й на хліб заведуть акциз… А ну, Савко, — мовив салдат, — ке сюди твого тютюну…
— Мого?.. а твій-же де?
— Мій да твій!.. і який його ворог вигадав отсе «мій да твій?»
