— А як-же?
— Дурний ти, Климе, що не тямиш як! Не твій, не мій, а наш… От як… еге… що?
— Нічого… добре-б, — значить-би тоді усе наше? — всміхається Клим.
— Авже-ж! нічиє, — значить, а всіх…
— Себ-то як? і горілка всіх?
— Гм! Вода чия? — усіх! а горілка з чого, як не з води?
— Звісно, з води…
Посідали вони на долівці біля самісінького порогу; люльки аж шкварчать; дим наче з бовдура. Сидять та очима з-під лоба так і їдять нас.
А далі Клим моргнув на нас та й каже до Савки:
— Бачиш?
— Не повилазило. Чай?
— Ніщо більш.
— Який в йому смак?
— Хіба зроду не куштував?
— А ти куштував?
— Мочав губи…
— Де се так?
— Мало хіба світа? мало я їх сходив? де був, туди вже ворон і кісток не занесе… Де я не бував?!
— Далеко?
— Аж на самому Кавказі…
— Не близько! Се-ж де воно? мабуть в Туреччині де?
— У черкеса…
— Ого! аж у черкеса… чого-ж тебе туди носило?
— Велено… війна була… воювали.
— Черкеса?
— Його самого…
— І ти воював?
