— Роботи шукаєте! Мабуть вперше в наших краях?
— Вперше.
— Так я й думав; се зараз знати. Я спостеріг се ще тоді, як ви по житах сновигали; бачу — не тутешні: і сміливости у вас нема, і хисту ще бракує, як слід… Я, бачте, світа видав, зараз вгадаю, хто бував у бувальцях, а хто вперше. Хто набив руку, той житами не ходить, не пригинатиметься. Звісно, вперше… біг поможе — навчитесь.
Мені здалися чудними отсі слова, особливо лукаве моргання салдата. Питаюся:
— Де-ж ви нас бачили?
— Я тоді саме під житом на заклі лежав, товариша чекав, як ви пленталися… Еге… так кажете — аж з Київа… Воно так, по великих містах улітку не зручно, не велика пожива! Тепер робота саме по селах: в жнива — усім жнива. Звісно, не зразу! в незнайомих місцях трудно без проводиря; треба, щоб хто тямущий та видющий провів і стежку вказав, не то можна в лабети вскочити… Он, бачте, бриля одбігли, а з проводирем-би сього не трапилося. Коли що, то ми проведемо; ми з того більш і живемо.
Слухаючи отсю річ, нам жадна лиха думка не приходила в голову. Ми були певні, що салдат — трохи під чаркою, гадає собі, що ми зблудили були з дороги й хоче нас провести, та за те й розжитися від нас на могорич. Я подякував і кажу:
— Ми втрапимо й самі.
— А чи добре-ж ви намітили собі, кудою йти? — питається він.
— Звісно — по шляху — на Київ.
— Гм! знов знати, що ви неуки. До Київа не один шлях веде: візьмете на Теплівку — гаразд буде, аби тямили, з якого кутка зайти, а звернете на Калинівку, не то брилів, а й чобіт відбіжите… На все треба ро-
