не так потітиме… Тепер умисне у всіх модних брилях роблять дірочки…
Змагатися проти таких аргументів — ніяково було.
Дяк тим часом, узявши картуза, підняв його поверх голови і мовив:
— Добро!
— Непомірний, — каже Панько, — великий….
Дяка й се не збентежило.
— З великого, — мовив він, — не довго зробити менший: узяв клоччя, чи паперу, напхав за околичку й припасував саме по голові.
— Беріть коповика![1] — каже Панько.
— Менш карбованця нічого.
— Нехай буде ні по чиєму, а по моєму, — вмішався Лейба, — трояк[2] і могорич!
— Не будемо сватами, — відповів дяк, запхав картуз за пазуху й суворо сів на лавці. Ми тямили, що дяк умовився з Лейбою здерти за картуза і стали на тому, щоб більш коповика ні копійки не давати. Та й грошей з нами було в обріз.
Мовчимо.
Дяк трохи згодя озвався:
— Шкода, Лейбо, що ти мене потурбував; ліпше було-б в господі сидіти та старих ніг не набивати… картуз, кому й не треба, дасть карбованця.
На се ніхто ні слова… Згодя дяк до нас:
— Ви що за люди? з яких ви?
— Студенти! — кажу.
— Студенти! — зумився дяк… — такі студенти… гм! значить і по латині вмієте?
— А ви тямите? — з серцем спитав у дяка Панько.
Дяк випрямився струною, закинув голову вгору й гордовито відповів: — Я чи тямлю?! Я-б да не тямив! ах ти голово! я не з тих нових дяків, що по семина-
