ріях лавки труть, та по-славянському навіть не втнуть гаразд. Аби де наскочив на титлу, так йому язик руба й стане… «Тпру-мну» та й збреше… Я в Луцькому кляшторі вчився; на попа готовився й був би попом, коли-б не велено було возсоєдинятися… Я був греко-уніятського обряду…
Ми поважно слухали, дяк се помітив і ще більш випрямився й каже:
— А ви думали як? Коли-б не возсоєдиненіє!.. Усіх возсоєдинили і мене не минули… Не можна було не возсоєдинитися… Тоді царював круль Микола: у того усі по струні ходили… А Бібіков, що був у Київі за генерал-губернатора! І!.. От вже був!.. Нехай його святий судить! нівечив людей… — Дяк глибоко зітхнув, сів на лавці й загадався… потім сумно похитав головою й мовив сам ніби до себе: «І кому воно треба було оте возсоєдиненіє!.. досі-б відколи я був попом. Наче у бога не однакові усі християни… Ох-ох!..» Знов помовчав, а потім: «Кажете: студенти… у сірячках… гм! нехай! а нуте-ж, коли ви студенти, ви втнете, що воно буде по нашому: Dominus vobiscum?
Я відповів.
— Добре… каже дяк, а ну ще отсе: Te Deum?
І на се відповів.
— Добре; та се ще мудрація не велика, може в костьолі який раз був, то й переняв. А ну-ж отсе, чи тямиш: Pater noster, quies…
А я за ним «Оче наш»…
— Так, так! Ну вчетверте та й годі: Diapara virgo, ave gratia…
І на сьому не помилився.
— Е! може й справді ви студенти…
— Гаразд, — кажу я, — та вже коли на те пішло, то я ще ліпше запевню вас. То ви у нас питали, а тепер ми у вас. А скажіть, як се буде по нашому…
