— Як-же так, бабусю?
— Так… попоїли на здоров'я і йдіть собі з богом, куди вам треба, і нікому не хваліться, не признавайтесь, що я вас нагодувала; а грошей ваших мені не треба… Бог святий за вас заплатить.
— Спасибі вам, бабусю! та як-же таки: їли, їли… що візьміть, то візьміть.
— Сказала — не треба, не візьму, не вводьте в гріх, ідіть швидче. Гляньте! де вже сонечко, а вам ще не близько, до вечера чи поспієте.
— Певна річ, що не поспіємо; хіба завтра к обіду, — відповів я, думаючи, що бабуся розуміє, що ми не постигнемо до вечера у Київ. А бабуся на те:
— Не добре буде… треба поспішати, ваші сьогодні увечері збираються…
Ми зумилися: знати, що й бабуся вважає нас за когось иншого…
— Які се, кажете, бабусю, наші? — спитався я.
Бабуся подивилася непривітно та й каже:
— Гріх з старої людини москаля підвозити. Наче вже я така, що нічого не тямлю. Я все знаю, хоч і мовчу… Яке мені до того діло; тільки що шкода отаких молодят, як ви; молоде, безвусе, блазня, тільки що з припічка злізло, а й воно туди-ж береться… Що ви йому вдієте? У його така сила, що господи! а ви голоруч! і вже! пугою сокири не перетнеш.
— Ви, бабусю, здається, гадаєте про нас щось непевне, а щоб ви знали…
Бабуся замахала рукою й перебила мою річ, мовлячи:
— Знаю, серденько, знаю, усе знаю, більш вашого знаю… прожила в світі, бачила всячину; вам вже того не бачити!.. Знаю добре, що тяжко, ще як тяжко, та ба! проти вітру не сіють… Хоч-би й всі люди взялися, нічого не вдієте: у його сила, у його й рушниці, і шаблі, і гармати, тільки самих себе знівечите… а проте не моє діло… Йдіть же, йдіть, не гайтеся, не рано… коли-б
