ви втрапили навпростець, наполовину ближче; та ні, не потрапите; йдіть-же… та коли-б ніхто не спостеріг, що до мене заходили… йдіть. Коли-б не вдень, я-б вивела вас навпростець до байрака; а там вони зараз за байраком у панській пасіці… прощавайте…
Я хотів побалакати та вивідати у баби, за кого вона нас бере? чи не за тих «емісарів», що вартують верховні? Так-же бабуся не дала: взяла прямо за руку, вивела з сіней і двері за нами на засовку.
Ідемо ми селом та дивуємось, що у нас пригода за пригодою! Питаємося один одного: чи нема на нас якої чудної прикмети? Нема! усе як у людей, тільки й відмінного, що у Панька дірявий картуз, так що-ж з того? Сміємося собі, шуткуємо. Тільки ото ступили за царину, а тут нам на зустріч парокінь. З воза як гукне на нас:
— Стійте!
Стали. З воза зліз високий, кремезний, пикатий чоловік, та до нас:
— Ви що за люди?
— Студенти.
— Паспорти де ваші?
— А вам яке діло? ви хто?
— Я хто? Хіба тобі повилазило, що я старшина? Не бачиш сього?
Він ткнув пучкою на знак, що теліпався у його на грудях.
— Ну! кете паспорти! є?
— Нема, — кажемо ми.
— Я так і знав! Мене не проведеш! Кинув на вас оком, зараз вгадав, що ви за людці-молодці… Волоцюжки? Тямлю, куди ви чемчикуєте, та дзуськи! Бач, що плете: «Скубенти»… Наче ми дурніші за всіх, ніби не розберемо, де скубенти, де не скубенти. Немов ми й не бачили зроду скубентів і не відаємо, що у скубентів сині комірці й ґудзики блискучі… Га!.. батькові
