Під вечір староста йде повз нашу хату, викликав Антона й питає:
— Що ти, йдучи з церкви, казав паничеві?
— Нічого не казав, прохав, чи не зарадив-би він мене грішми на відробіток… У мене подушне ще неплачено… Він каже: «подумаю», а я кажу: «подумайте, а я навідаюся», — на тому й край.
— Чи не брешеш ти, Антоне? — каже староста.— Гляди! коли що, моя рада: піди ліпше повинись, перепроси панича, а то як напише до посередника…
— Нехай пише, його воля…
Не написав…
А на другий рік Антін знов за своє.
Ідемо ми, він і я з матір'ю на молебство. Певне, що в Антона нічого лихого на думці не було; ішов він з доброю душею, так же тільки що вийшли ми з свого провулка на велику вулицю, сусіль ми на панича!.. Антін на його, він на Антона — наче ті вишкварки на сковороді… Панич тільки сичить, а слова не вимовить, а мій його шпетить та шпетить!.. отак до самого цвинтаря… Панич на сей раз вже не проковтнув, а до судді, до мирового. Суддею у нас тоді був пан доступливий і такий то, казали люди, дотепа, що другого такого на цілу нашу губернію не було.
І нас з матір'ю до судді! Суддя питає, чи чули ми, як Антін лаяв панича? «Ти, каже суддя до мене, хоч і жона йому, через що я тобі й присягати не дам, а говори правду!»
— Я в сьому ні в чому невістна, — кажу я, — нічого не бачила й не чула… Слобоніть мене…
І мати так само: «невістна»! і більш нічого. А більше судді тому й ні в кого спитати… Антін же стоїть собі перед судом такий святий та божий, наче немовлятко те… Глянула я на його й не жалкувала, що трохи з шляху праведного перед суддею звернула!.. Він же мені дружина… Та я за свого чоловіка віддала-б половину свого
