віку, сама-б себе на поталу пустила, не то що!.. Та я радніша-б небо до його прихилити… Сказано: куди голка, туди й нитка; куди чоловік, туди й жінка…
Суддя, значить, нічого Антонові… а панич тільки язика прикусив… ніяково йому…
Та й мені ніяково стало: все-ж таки хоч і на потребу своєї дружини, а збрехала, а вдруге й те не добре, що люди візьмуть нас на зуби!.. притиснуть сюди й віхоть, і мішок, і жида, й старого пана… У нашому селі, нічого гріха таїти, люди язикаті; люблять піднебення чухати.
Знов же й те мені на думку впало: чи нема тут якої лихої притчи? Що воно за знак такий, що — аби прийшов день святої волі, так Антін і свариться, й лається з паном? Та коли-б було за що, а то як я тобі, господи! — не до ладу воно… Добре, що досі наче на воді слід зникав… а що як-би люди сторонні те чули? Суддя каже — «острогу не минув-би»!.. Он воно що! З чого-ж воно все отсе?… міркую собі, голову ламаю, а не тямлю, як дійти до краю; та й де той край?
Стала мене журба часом за серце ссати: мало хіба з мене того лиха, що од чортів не відверну, а він ще й до пана шевською смолою липне. Не гаразд воно щось, а що саме, де той вузлик — і не вгадаю. Що-ж його в бога діяти? чи в людей ради питати, чи своєю головою хисту доходити, щоб одвадити Антона від тієї лайки? А одвадити, хоч ти що, а треба, бо душа моя чує, що без якоїсь лихої пригоди не обійдеться. Не дай боже чого — шкоди зазнаємо тяжкої, бо саме тільки що почало у нас хазяйствечко зросту набиратися; уже у нас і конячка завелася, вже й пара третяків-бичків; з ними Антін вже й в супрягу стає з кумом Прохором… Земельку вже наймаємо; свій хлібець маємо; влітку обоє на ріллі, а прийде зима, він фурманує… Усе гаразд, і двоє діток коло нас, наче пташенята ті, весело щебечуть. От тіль-
