ки, кажу вам, всього мого й лиха, що оті чорти та лайка з паном. Журба з ніг мене валить…
Восени панич наш звалився з ніг… «Кахи та кахи», та на самого Михайла так закахикався, що мокротиння як сперло йому дух, так він і простягся…
У мене, прости мене мати божа, на душі полегшало: не то, щоб я йому смерти бажала, а гадала собі, що тепер вже ні з ким буде Антонові лаятися; а мені того тільки й треба. Розвиднялося у мене на душі.
Прийшов день святої волі: своїм звичаєм люди молебство відправили. Я вже до церкви, прости боже, не ходила: не можна було, — мати нездужала, діток ні на кого було покинути, а до церкви їх брати побоялася, бо в той день незвичайно холодно було: мороз, сніг, фуґа наче в пилипівку… Так Антін сам ходив. Вже як він ще до церкви йшов, так я помічала собі, що у його десь щемить… Такий він невеселий, суворий і до дітей непривітний: то було Парасочки він з рук не спускає, а то й словом не обізвався до неї… А вже як з церкви вернувся, так і на людину непохожий! не чоловік, а хмара він — густа, аж темна… Уся твар йому сумом-нудьгою взялася… Мене усю так у печаль і кинуло! злякалася вельми, думаю: занедужав він. Я до його й те й се, голублю його, діти коло його в'ються, наче метелики коло квітки. А він мовчки сидить, сопе, люльку смокче та чортів згадує… Ох! як-же у мене на серці важко стало!.. Пораюся собі коло печи, а від його очей не одірву: горшки біжать, а я їх не бачу.
Сіли обідати. Він чи лизнув, чи не лизнув…
— Антоне! чого ти такий сьогодні? — питаю.
— Який?
— Несуразний… Тобі не добре? Нездужаєш? де в тебе болить? приліг би на печі!
— Нігде в мене не болить… Тяжко…
— Чого-ж тобі тяжко?.. скажи, мій голубе? Поділи своє лихо зо мною, воно й полегшає…
