краденого, ні грабованого… Я наче знала, що вона у його здохне: як взяли її на налигач — у мене серце так кров'ю й облилося… а як вивели з двору, я вдарилася в груди, та як заголошу… За саму царину провела її та все оплакувала. Вертаючися — зло мене взяло на Антона: «се-ж все не через кого, як не через його», — думаю собі; приміла зубами б в твар йому впилася… Люта я тоді на його була; думала: прийду до господи, так його коромислом і опережу! і гріха не побоюся! з'їв він мою Лиску… Прийшла: сидить він під хатою на призьбі; глянула на його, а у його сльози з очей цівкою…
— Се ти за Лискою? — питаю.
Він головою кивнув, я тоді — ну його до серденька пригортати, — де те й зло поділося!.. Пригортаю, і сама плачу та Ничволоденка кляну…
До самого вечора ми плакали на призьбі. Про Лиску вже з того часу ні він мені, ні я йому ні слова, хоча моя Лисонька ніколи у мене з пам'яти не виходила й до віку, до суду не вийде!.. не можна її забути… Отже хоч як я вбивалася за Лискою за своєю, а думала собі: бог дав, бог і взяв! нехай!.. нехай Лисчина душа спокутує Антонові гріхи. Тепер він сам бачить, що воно непереливки з панами мірятись чубами. Еге! зрозуміє свою ваду та й схаменеться й заречеться.
Так я думала, та не вгадала! не така була божа воля.
Не докажу вам, яким ото робом усе добро Марченків перейшло до нових панів, до Петрунькевичів. Вони не тутешні родом, десь там з-за Десни, казали люди, а де та в бога Десна, я вже не скажу. Так ото приїхали вони до нас на село. На весні приїхали. Пан і пані: дітей не було у них; вона безплодницею і вмерла. Людина з неї, як людина: трохи пришелепувата та вельми довгов'яза, а то все нічого, так як і в усіх добрих людей. А чоловік у неї — так ні!.. з себе він моторний, хрін його не взяв, та вдача — собача. Кирпу проти людей так драв, що й кочергою її не достанеш.
