Чуємо, поміж людей гутірка йде, що новий пан хоче в нашому селі якийсь новий лад заводити, щоб, бачте, все по-новому. Усе-б то те, що доси було, знікчемніло, старе вельми стало. «Що-ж то він нове вигадає?» — думають люди. Помічаю я, що люди наші захожуються взяти його на глузи, бо вже дід Кіндрат не дурно-ж процідив раз крізь зуби, що «у нового пана щодня сучка п'яна»… Як їй не бути п'яною, — додав мій Антін, — коли у його й свині пиво п'ють.
— То бач, — мовив Кіндрат, — свині не наські, а якісь нові… У його усе «нове», — старе, каже, знікчемніло… Дивись!.. Знікчемніло! Сонце старіше за все на світі, а чи знікчемніло воно?..
Новий пан справді в свиноті кохався, заходився розводити нових свиней, такі вони наче голі та довгов'язі такі були. Не пішли йому в руку, повиздихали до ноги.
Ну, от і прийшов новий день святої волі. Я була певна в собі, що в Антона лайка чисто з голови вилетіла. Ідемо з молебства. Антін повернув до свого провулка, а староста до його:
— А ти, Прядко, куди? забув хіба, що треба на громаду? Ходім лишень?..
— А що мені в громаді?
— Як що? рада буде про пастуха, та про город коло цвинтаря… І піп буде, і пан буде…
— Ходім, — каже Антін, і з голосу його чути, що він наче чогось зрадів. А мене так і кольнуло в серце. — Ні, кажу собі на думці, не пущу я його самого, піду з ним… щоб нечистий знов не нацькував його на пана.
Він змагався, щоб я не йшла, а я таки не послухалася, пішла і вже й на ступінь від його не відхожу, стережу, наче просо від тих злодіїв неприторенних, від горобців.
Пан ото й зняв річ про те, що не слід влітку свиней по селу пускати без догляду, а треба череду свинячу завести, пастуха до їх приставити, а під випас пан своєї
