землі дасть. Громада на те нічого, наче й пристає, бо думка у пана таки не ледача була. Дід Кіндрат тоді й питається: «А хто-ж у нас за свинопаса стане?» Антін мій і вихопився на те:
— Вже-ж, — каже, — ніхто, як не той, у кого свиней більше: ніхто так, як він, не тямить свинячої вдачі, значить він і поводитиметься з ними уміючи, по-свинячому…
— Чи до речи-ж воно буде? — озвався хтось. — У кого на селі свиней найбільше?
— У пана, — відповів староста.
— Так се-б-то виходить на те, — озвався Антін, — що панові й ставати за свинопаса…
Я його за рукав сіп: «схаменись, Антоне!» а він мене локтем під бік та на мене: «цить! не твоє діло». Я кинула на його очима й злякалася, такий він суворий, такий охмарений та страшний, що я аж затремтіла й замовкла, та мовчки молюся: «союзом любови та згоди звяжи, Христе»…
Пан того не стерпів, щось зашкварчав, а Антін ближче до його, взявся в боки й каже:
— Ви, пане, так заторохтіли, наче колесо по груді, буцім ви злякалися чого… Ви говоріть з повагом, не бійтесь, не вважайте на те, що я бондар, а говоріть зо мною як з простим чоловіком…
Люди зареготали, а пан так і приснув… Ну, з того й пішло у них!.. і посипав Антін, наче з рукава борошно, шкулкими словами…
За те-ж і йому, моєму Прядці — нехай вже він царствує! — добре насипали: на цілий тиждень суддя звелів в худриґу його закинути…
Сорому було нам на ціле село.
Тоді я зареклася й сама собі заприсягнула: як діждемо дня святої волі, не пущу Антона з двору. Хоч він нехай мене б'є-катує, а не пущу: просто на плечі сяду, округ шиї обів'юся, а не пущу. Діждали. Він мої думки й спостеріг… Ще й на світ не займалося, як я прокину-
