лася: зирк! — нема Антона в хаті. Я швидче ноги в чоботи, кожушанку на хребет, та за двері. Ник я під повітку — нема його; ник у хлівець — нема, я в суточки, в клуню, в комору — нема. Де-ж він дівся?… Біжу до двору, до шинку, до церкви — нігде й духу нема! Людей розпитувала — чи не бачив хто?.. ніхто не бачив.
Сижу я собі, сумую; вже й до печи руки не беруться; діжу треба місити, а я сижу… Вже люди з церкви йдуть, а я сижу, все думаю: де дівся Антін? І так мені і в голові й на серці недобре, аж в очах тьмяно… Скотинка реве не поєна, не годована, а я з лави не підведуся… Аж двері — рип: Антін в хату…
— Де ти був?
— Там нема, де був.
— Кажи, де?
— На хуторі у Мищенка. — Се такий панок був; хуторцем собі на одшибі жив.
— Чого тебе туди носило?
— Звісно, чого…
— Кажи чого? признавайся!
— Наче не знаєш… вилаяти треба було…
— І вилаяв?
— Виправ…
— Лишенько-ж моє важке, горенько моє тяжке! — заголосила я, — мало тобі Лиски! мало хурдиґи!.. тепер тебе прямо в москалі!..
— Старий, не гожуся… — Ще й жартує.
— В острозі згниєш…
— Хоч-би й під острогом, а не можна, не можна мені инакше! Але не турбуйся! Мищенко панок добрячий, до позвів не охочий… та я його без людей, сам на сам…
— Що-ж він тобі? не бив?
— Нехай би попробував!.. ні!.. тільки й сказав: «чи ти здурів, чоловіче? Чи мати тебе дурнем на світ породила?»
