і не покинув свого призначення. Почне було своє вичитувати, так коли той, на кого він напуститься, огризнеться супроти його, він того не довго лає… Аби-ж хто змовчує, того вже він випере до поту; доти пратиме, доки і в самого сорочка хлющем візьметься. Та все нічого було, гаразд, ніхто не позивав, а земських начальників тоді ще й в заводі не було: нікому було накидатися на нашого брата! Крий господи, були-б тоді земські начальники, вони-б Антона мого живцем у сиру землю загнали. Тепер таке завелося, що гірш як за кріпацтва було; тепер аби хто з людей не скинув перед яким недопанком навіть шапки, зараз того земський начальник в хурдигу або й під різки… Добре зробив мій Антін, що помер заздалегідь, коли ще земським начальником і не смерділо…
Чудно так, кажу вам, помер Антін.
Того году, як судилося йому вмерти, заманулося йому мірошникувати. До хазяйства, каже, я вже старий, підтоптався; нехай син править; а я собі млин споружу та й мірошникуватиму.
— Та й добре-ж, — я йому на те, — хай в час добрий! Може мірошникуючи й панів кинеш лаяти…
— Ні, Оришко! сього й не думай і не гадай про се, — не кину…
— Чому?
— Тому, що ти не тямиш…
— Чи вже?! До срібного волосся дожила, а розуму й на стілечки не нажила?
— Авже-ж не нажила. Тобі здається, що я панів лаю?
— А то-ж кого, коли не їх?
— От бач і не тямиш, голово!.. То я неволю людську лаю… Щоб ти знала, як прийде день святої волі, так у мене й закипить на серці проти неволі людської. Коли-б я її побачив, я-б її зубами загриз; та не знаю,
