яка вона, чи така, як ота холера, чи така, як трясця?.. Не знаю! Тільки всього й знаю, що така вона саме, як пани, бо пани-ж неволять людей… Так?.. вони?
— Та ніхто-ж, як не вони, — кажу я.
Так ото заходилися ми коло млина. Треба було заздалегідь дерево на клітку вивезти. Купив він у Маслаченка і на клітку, й на вал, і на рамена. Поїхали рубать. Рубає він собі деревину, березу чи що; цюкає та цюкає, а вона зразу як шугоне, та на його… він хотів відбігти, та не встиг; ступнів зо три підбіг, вона його й причавила і гіллям, і цівкою; ноги так йому й розплющила…
Привезли його додому, знесли в хату… Ледве він дише… Покликала я попа… запричастив він його… День, другий, третій, — не оживає чоловік, не вмирає; а на четвертий день попрохав їстоньки… Зраділа я невимовно… Думаю: одужає… І дійсно був-би одужав, коли-б не настиг день святої волі… А то-ж саме за тиждень настиг…
Ледве стало світати, чую я, Антін мій — упокой царице небесна його душу! — так тяжко-важко стогне, та до мене так болісно:
— Жінко! чи знаєш, який сьогодні день?
— Святої волі, — кажу йому, а собі думаю: «і тепер не забув».
— Порятуй-же мене, а то пропаду…
— Чим-же мені тебе рятувати? Рада-б я небо до тебе привернути, душу свою до тебе вложити…
— Ні, не те!.. не те!.. візьміть мене, винесіть на сани та везіть до панів…
— Господь з тобою, Антоне! невідь чого заманулося тобі… як се можна!.. на дворі така холоднеча, тобі з хати не можна; в хаті під кожухом дрижиш!.. Вгамуйся, голубе мій! перехрестись та читай «ослаби, остави»…
