— Не поможе! ніщо не поможе!.. везіть мене; чую, що смерть прийшла по мене!.. Он вона в кочергах вже стоїть; я її бачу… Глянь! як зуби вискалила… Бачиш?..
— Та заспокойся!.. невідь що тобі ввижається…
— Ні, не ввижається, я виразно бачу її… Порятуйте-ж мене, не дайте мені занести гріха на той світ…
— Попа, — питаю, — покликати? — і бачу, якось твар йому міниться, не та стає, зблідла й опала…
— Не попа, а пана… нема пана, хоч недопанка… рятуйте!
Та з сим словом як заридає!.. А потім:
— Тривай! тривай! не підходь ще!.. Я зараз, зараз… везіть мене швидче до панів!.. Жінко! придерж її, не пускай її до мене…
Зумилася я, не тямлю — про кого він каже придержати? в хаті опріч мене та сина нікого… А він все своє:
— Не пускайте її до мене, нехай підожде, доки вернуся від панів…
— Кого не пускати? — питаю.
— Смерти, смерти! он вона наставляється йти по мою душу…
Отут вже і я стерялася… Не збагну — що й почати, та й кажу синові:
— Бігай швидче по кума Мусія, нехай іде, раду дає…
Заким прийшов кум, Антін мій усе одно верзе: «везіть мене… я зараз… підожди…»
Прийшов Мусій. Антін вже не пізнав його: може через те вклепався, що кум був у жупані, так він і взяв його за пана. Скинув на його очима, — такі вони зробилися, наче сонні, та тоді й почав: «Ой ви, пани-голоколінці! бодай вам і те і се, і п'яте й десяте!» І чого вже він їм не бажав! страх і згадати… Бажав,
