нила його панська прихожа! Спершу почав він огризатися проти старшого лакея, а то — загризеться з економкою, з кухарчуками; або забуде про щенят; заб'ється в кутку в сінях та що-небудь майструє, трісок розведе наче на дровітні. Раз якось майстрував він чи клітку, чи пастку, та так перенявся своєю роботою, що й забув про щенят; щенята аж скиглять не ївши, а Дмитрові байдуже. Пан за се поскуб його за чуба, а він розвісив губи, насупився наче хом'як, та до пана:
— Відпустіть мене на село.
— На село? чого?
— З людьми хочу жити…
— А тут ти — не з людьми, чи що?
— Тут з панами та з лакеями; невгодно мені.
— А ти хамове кодло! — гукнув пан,— ще й воно сміє витребенькувати! бач, «невгодно»! А зась! Я тебе як відпущу на стайню, та скажу спустити тобі штани, так знатимеш тоді «невгодно»…
— Воля ваша, а невгодно.
— Мовчи!
Дмитро замовк, але не вгамувався. Яке мале тоді воно було, підліток, а пустилося на хитрощі. Почав він панську посуду бити: отсе було несе в пекарню чи з пекарні посуду, набере її повно, та наумисне або споткнеться, або підковзнеться — посуда лу-лус! тільки черепки задзвенять… Ведуть Дмитра на стайню, черепки йому під голову й полосують на дві руки… Періщать, а воно ні пари з вуст, наче не по йому б'ють… мовчить, наче йому заціпило… І вдруге так, і втретє… Б'ють Книша, а Книш посуду товче… Панові остогидло. «На його, каже, й різок не настачиш», — і велів його на винницю завдати.
Тоді саме будували нову винницю, німець якийсь будував.
— Що вмієш робити? — спитав німець Книша.
