— Німецькі клітки вмію.
Німець йому ляща, другого й знов питає:
— Що хочеш робити?
Дмитро ні слова… Німець подививсь на його, подививсь і сказав у столярню його приставити.
І тут Книшеві не до вподоби… Став він просторікувати — його з столярні геть; сказали пасти корів дійних… Робота зовсім не мудра.
Вижене він скотину, сяде під вербою, очи скине на небо, а про корів і байдуже; розпустить їх, а вони в жита, шкоди нароблять… Скотар до пана:
— Не треба його бити, — каже пан, — чи не ліпше його голодом напутити, — і звелів цілий тиждень не давати Дмитрові страви, опріч шматка хліба — нічого, та й то не до-схочу, а в обріз.
Не йметься Дмитро, не просить їсти. Воловик і давай його сочити: чим він живе, чи не краде де страви, та й пристеріг, що Дмитро і в снідання, і в обід, і під вечір уплітає молоко. Візьме оце вибере корову, у якої повніше вим'я, заведе її в жито, та й ссе, немов теля те… Стали його люди ганьбити, а він їм:
— Не моя вина, що я їсти хочу, а ви мені не даєте.
— Ти повинився-б, просив.
— Ні в чому мені винитися. Скиньте мене з пастуха; мені се діло не вгодне…
Знов його на стайню, а тоді — свинопасом його зробили… Подумав він, погадав день, другий, а на третій — ноги на плечі та й гайда в довгі лози… Волі пішов шукати…
За місяць, чи що, привели Дмитра: на ногах у його залізне путо; на руках налигач і руки назад. Привели його в винницю; отаман приніс шеляги: німець присів на барило, запалив люльку й велів «міряти» Дмитра шелягою вздовж і поперек… а потім знов його до свиней.
