Вхопить Книш колоду, та как її шпурне в піч, що піч аж затріщить.
— Помалу ти, кривоногий! піч розвалиш! — Хто його знає, що-б воно було далі… За три дні до пилипівського пущення прийшов у винницю отаман, приставив до печи нового кочегара, а Дмитрові дав нові чоботи й каже:
— Обувайсь та ходім до церкви.
— Се ще чого?
— Там бачитимеш… швидче, піп жде.
— Я-ж не говію і вмирати не збираюся…
— Молода жде.
— Яка молода?
— Пріська, здається…
— От тобі й на! не було печалі, так чорти накачали!.. У мене й на думці нема женитися… Ви, дядьку, жартуєте, а мені не вгодно!..
— Пани за тебе думали… Тобі, звісно, за мандрівками ніколи було думати… рушай!..
— Мені не вгодно…
— Ніхто тебе й не питає: чи «вгодно», чи не «вгодно»; сказано: йди — і годі…
— Хто-ж оце старостував у мене?
— Пан!..
— Бач, який добрий!.. продовж, боже, йому віку! та ще кого-ж і висватав: швачку!.. та яку! от-от розсиплеться…
— А ти все знаєш…
— Люди базікають… А що буде, дядьку, коли я не піду під вінець?
— Поведемо… можна перед вінцем і в бані сполоснуть…
— Так ведіть-же, а я з доброї волі не піду! — Отаман стусонув його межи плечі, вхопив за комір і повів.
Пан-отець з причтом і молода з дружками дійсне були вже в церкві…
