Повінчали.
— Тепер куди? знов у винницю? — спитав Дмитро отамана.
— Дурний ти! тепер іди з жінкою додому та людей проси на весілля.
— Моя домівка у винниці.
— Була, а тепер буде в своїй хаті, на селі, поміж людьми…
— Себ-то як?
— Побачиш як… іди вже за мною.
Пан звелів одвести Дмитрові хату на селі, наділив молодих городом, телицею, порісною свинею; казав дати на весілля відро горілки, хліба й ще там, що подобає, і грошей карбованця…
Були й музики…
Люди пили, їли, веселилися, а Дмитро сидів німо та сумно усміхався; до чарки й губ не приложив…
От Дмитро й жонатий.
Саме на першу кутю бог благословив його дочкою. Живе Дмитро, хазяйнує, на панщину ні він, ні жінка не ходять: на цілий рік пан визволив їх з панщини.
Живе Дмитро, на жінку не гримає, ніхто не чув, щоб він озвався до неї яким важким, недобрим словом; ніхто не помітив, щоб він коли приголубив її або поцілував.
У себе в господі він не скажеш, що чужий, але не скажеш, що й свій… Так собі мовчить, сопе, та й годі. Знати, що людина наче не при собі; чимсь вона не задоволена, а чим саме — ніхто не знає, не вгадає….
Прогула гутірка про волю. Люди зраділи, а Дмитрові наче й воля — байдуже, буцім і волі йому не треба…
Нарешті прийшла воля… Люди раділи, святкували, а Книш — хоч-би одно яке веселе слово промовив, навіть почав нарікати:
— Що мені з сієї волі, коли їсти нічого! Я дворовий… землі мені не дадуть…
