Але не вгадав… Пан зглянувся над ним, казав наділити його землею. Отже й тут Книш не задовольнився:
— Що там тієї землі!.. десятина!.. та ще-ж чи не земля — самий пісок, а платить за його треба!..
Небавом — по знесенню кріпацтва — люди вибрали Дмитра Книша старостою. Він не змагався, але зараз почав крутити, щоб усе повернуть, та ще зразу одним заходом, на свій лад… Зараз заходився підбивати громаду проти шинку, проти жида, щоб ні шинку, ні жида в селі не було.
Громада не слухається, каже:
— Без шинку не можна!
— Чому? — соромить Дмитро, — горілка — лихо.
— Добре, що ти не вживаєш, а хто звик з нею, тому як?
Дмитро настерна людина; таки хоч на половину свого дійшов: жида вигнали з села, а шинок оддали якомусь лопацону.
Та небавом Книш знов за своє:
— Шинкар, каже, все одно, хто-б він не був: чи жид, чи москаль, чи наш брат, скоро він шинкар, так шахрай і кровопійця.
Присікався таки й до шинкаря; присочив його на обмірі й вижив з села. А тоді й до збірщика подушного:
— Не тоді, коли треба, правиш: не в свій час квитки даєш.
Збірщик виводить себе:
— Я, каже, темний, неписьменний…
А Дмитро йому:
— Навчись!
— Де-ж таки старій людині учитися… Та й школи у нас нема…
Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льнувати?
