— Ет, аби то не сидіть, згорнувши руки. На осінь обручі виготовляю.
— Ониська (се Максимова жінка) дома?
— Нема, десь на лузі з полотнами, — білить… Просимо-ж до хати! Заходьте… спочинете… втомились… Пішки?
— Пішки. Гарний день такий… Бабусю провідать прийшов. Де вона? Чув, що нездужає…
— Ні, в добрий час поговорити, нічого. Дякувати — вибрикує.
— Гаразд. В хаті вона?
— Ні на задвірку. Ось я проведу вас.
— Не треба… я стежечку знаю, аби тільки Циган литок не полатав…
— Нема дома, — Ониська взяла до полотен.
Під вишнею на задвірку на зеленій траві сиділа Чепелиха. Самої її за листом не видно було, манячила тільки хустка на голові, біла-біла, наче сніг.
Задвірок той був невеличкий, та що за гарний-прегарний! Кругом по-під тином кущі бузку, а в самому кутку вишня, — одна тільки, та така гілляста, розлога, перед вікнами в хату, проти дверей, самі квітки: любисток, канупер, м'ята, шовкова трава, півонія, васильки… Чепелиха сама доглядала задвірок; за теплої години вона там цілісенький день сидить та або куделю пряде, або вовну скубе, або кужіль чеше.
Глянув я на бабусю, і тепер у неї за поясом куделя білої вовни.
Що за привітна та приязна твар у бабусі! Такої другої я на своїм віку ніде не стривав. Личенько те у неї таке чисте, хоч зморшкувате, наче печене яблучко, маленьке таке, в жменю вбгав-би його, та таке добре-добре, наче сама добрість! Під густими сивими бровами світяться чорні очі. Колись ті очі певно що не одно парубоче серце обпекли!.. Тепер вже старі вони, а як світяться, як бігають! Прямо, можна сказати — горять.
