— Здорові були, бабусю!
— Доброго здоров'ячка вам!
— Живі, здорові?
— Скриплю собі потроху.
— Як живете, бабусю?
— Живу та куліш жую; хліба-б рада, так зубів бракує — розгубила всі… А ви там як на хуторі?
— Вибрикуємо!
— Хвалить бога! Сідайте. Давно вас не бачила, з Великодня.
Слово по слові пішла розмова.
— Рясно у вас, бабусю, вишень?
— Рясненько! Дасть біг, — на вареники приходьте. Буйні вишні будуть, коли не попече їх. Родюча се вишня, що-року родить; хоч який у людей недорід, а ми з неї відер двоє наберемо. А вже й стара…
— А як стара?
— Юрась покійничок посадив її перед тим роком, як сам за кригою пішов… Наче знав, на пам'ять про себе, царство йому небесне… де то душенька його свята? — Чепелиха важко зітхнула. — Більш як п'ятдесят літ отсій вишні буде. Стара… Хто з нас кого переживе: чи я її, чи вона мене?… Я вже так її бережу… Мабуть разом: я в домовину, а вона в піч… Нехай не всихає, доки я ноги волочу, а простягну, тоді вже як собі знає… Вона моя втіха, вона мені раз-у-раз нагадує Юрася…
Бабуся глянула на вишню, на небо, знов зітхнула.
Я чув от людей, що Чепелисі за-молоду ще випало велике горе: син її «втопився», та бажав я, щоб сама вона розповіла мені, з якої речи Юрась утопився. Кілька разів починав я розпитувати Чепелиху, — вона або мовчала, або одповідала тільки:
— Не думав він топитися, а за кригою пішов, — та більш нічого й не скаже.
Сьогодні мені якось несподівано пощастило: бабуся сама звела річ на Юрасеву смерть і почала:
