На Софійській дзвіниці шість разів ударено в дзвона. На головних київських вулицях починали світити лихтарі. Темнота пилипівського вечера прикрила була густий туман, що спеленав Київ з самісенького ранку, але світ з лихтарів розігнав трохи темноту й перемішався з туманом, і олов'яна намітка, мов павутина, знов стояла над вулицями. Одсвіт газу, зливаючись з туманом, нагадував щось фантастичне, але фантазія не здіймалася вгору, не ширяла, лишень смутними думками роїлася в голові, наче туман і її придавлював.
З великих вікон хрещатицьких крамниць вилискувався світ, надячи людей в крамниці по крам та марне: людей по вулиці не видко. Хто-не-хто хіба проїде, або пройде, вертаючи до господи.
Небавом, замість туману, почала сіяти холодна мряка осіння… Холодна вогкість пронизувала тіло і кожного гнала з вулиці в хату…
Дніпром починала вже йти осіння крига. Учора пароход приплив останнім разом і став на зимівлю. На пристані ні душі людської.
З гори рине в Дніпер каламутна вода; Дніпро реве, сердиться, не хоче замирати, до весни…
Під отаку вечерову пору в темряві під дощем пленталася якась молодиця по-під парканами, прямуючи на беріг Дніпра. У молодиці очі були мокрі, та чи від сліз,
