бильце, посунутися з кладки, та й шубовсть у воду… Манія підхопить на руки, не дасть забитися об воду, або об кригу…
Чом же Стеха не рушає? Хіба ще мало намокла, натерпілася, хіба ще мало наїлася вона дрижаків?
Стоїть Стеха, мокне. Мабуть не спокусити її отій манії! Мабуть у тієї перемоклої, одубілої Стехи-злидарки є ще щось таке в життю, що вабить до себе…
Авже-ж є…
Стеха тямить, що вона жінка, — у неї є хорий чоловік; вона мати, — є мала, ненагодована дитина. Хто-ж їх доглядатиме, годуватиме? хто без неї піклуватиметься про них?.. Але-ж і в неї нема чим нагодувати їх; от і сьогодні цілий день простояла, ніхто не взяв на роботу, нічого не заробила…
І здалося Стесі, що й манія та, і хвилі, і Дніпро зареготалися… чудний, глумливий регіт покотився луною і, буцім, хто питав у неї:
— Так чого-ж ти сюди приходила? на що по дощу вночі пленталася? Дурна! годі ждати!
— Ні, ні! не сьогодні, не тепер, не отсієї мокрої, холодної ночи… нехай другим разом, може, завтра, — думає Стеха. — Сьогодні вернуся до них; вони з обіда нічого не їли… Нагодувати їх… Овва! чим? У нас ні крихти хліба… Де-ж його взяти? хіба вкрасти… так у кого-ж?.. Боже! чи так-же ждалося, як сталося? чи так воно було колись?..
Стеха замислилась і мимоволі почало вставати перед нею її колишнє, минуле…
Стеха бачить себе малою дитиною. Батьки її були панські; хатина у них була маленька, кривобока. Мати, було, встане рано-прерано, протопить у печі, зварить каші, поставить на припічку, на стіл положить хліба,
