слива вона тоді була і певна була, що те щастя ніколи не мине, а ще більшатиме.
Отже минуло, зникло. О, господи! коли-б воно хоч на годиночку повернулося!.. «А може воно її повернеться, — думала собі Стеха… Так чом-же ще не пожити мені на світі?»
Промінь ясної надії одним ментом покрила густа хмара, скоро згадала Стеха, як однієї темної ночи огонь усе добро їх пожер! Нічого не лишилося!.. в чому спали, з тим тільки й зісталися… Добре, що з душами вискочили.
Згадала Стеха, як вона глупої ночи, простоволоса, боса, в одній сорочці стояла серед улиці, і мусіла дивитися, як огонь жер усе те, що вони з Юрком придбали кривавим потом. Як вона голосила, вбивалася, здіймала руки до бога… не помогло!.. А вона не багацько й прохала: хоч-би була бодня її не згоріла… Спасибі, люди запомогли: хто дав хустку на голову, хто запаску… А Юрко тоді трохи що не збожеволів! Ні за що було й рук зачепить! хоч живцем в могилу лягай! Та вже піп визволив: приняв до себе на роботу за хліб… На весні приїхав якийсь оконом з цукроварні наймитів набирати… Такий він був милостивий! — дав Юркові шість, а їй три карбованці на місяць, його й харчі…
На цукроварні Юрка приставили до машини, а Стеху під тертушку. Робота з досвіту до обід, з обід до вечора; робота не важка: знай — підкладати буряки на тертушку; не трудно, тільки увечері з тієї роботи було спини не розігнеш… Окремої хати їм не дали, жили вони з усіма робочими в казармі… Яке там і життя було: аби переночувати. Спали усі покотом, на соломі, одно повз одного, — трохи тісно було.
