За першим разом Стесі здалося, що се не цукроварня, а суще пекло; не люди, а якась нечиста сила орудує: стукотня, гуркотня, темно, душно, сморід… Здавалося — до віку не призвичаїться вона до сього пекла… А проте — призвичаїлась.. Наймити мусять до всього призвичаюватися… треба щось їсти, з голоду не вмирати…
Звикла Стеха і до цвілого хліба, і до кулішу, в якому крупина від крупини на цілі гони; звикла лягати пізно, спати на гнилій трушениці, вставати з півнями; звикла по шість годин без спочину стояти під тертушкою: до одного тільки не спроможна була Стеха призвичаїтися — до ласки пана-оконома. Що-дня було прийде він, стане біля тертушки, смокче цигарку та з Стехи очей не зводить…
Чого він так задивлявся на неї? вона-ж добре працювала, не лінувалася… Мабуть він жалкував, що така молода та чепурна людина мусить працювати коло такої роботи… А може і що инше його надило… Чужої душі не вгадати…
Огид він Стесі; розповіла вона Юркові.
— Покиньмо, Стехо — каже він, — отсю цукроварню.
— Добре, покиньмо… але куди-ж ми подамося?
— В степи…
— Запізно вже.
— Так до свого села.
— А скільки-ж ми грошей заробили?
Зрахували: виходило з півсотні… великі гроші. Стали на тому, щоб, добувши місяця, додому. Зроду й на думку їм не впадало, яке нове лихо жде їх!..
Другого дня Юрко чи не поберігся, чи господь його відає яким робом, вхопило його колесо з машини та й притисло до стіни. Заким збіглися люди, заким спи-
