Почали люди збігатися, але все саме жіноцтво. Прибіг пономар.
— Треба, каже, верьовки; треба когось спустити в колодізь, але кого? з чоловіків ледве чи є хто в селі. Побіжу до старости, а як ще й його нема дома — хто його зна, що й діяти. Доведеться ждати, доки не приїде хто з чоловіків з копами.
Пономар побіг.
Жіноцтво стояло, хрестилось, дивувалось, розводило руками, зітхало, жалкувало та розпитувало дітей, як Наталка кинулася в колодізь?
— Так, кинулась та й годі. Ми бачили, як вона йшла в поле і серп у неї за поясом… Прийшла до колодізя, трошки постояла, потім перегнулася та сторч головою й полетіла в колодізь…
Минуло більш двох годин, заким посходилися чоловіки й витягли з колодізя Наталку.
Не було ні найменшої надії вернути життя утоплениці, а проте староста звелів прикотити порожню бочку. Доки ходили по ту бочку, Наталку терли, давили під грудьми, лоскотали, пекли кропивою-джигушкою… Даремна праця!
Тим часом, коли одні поралися коло мертвої, між иншими йшла розмова про те, що спричинилося такому лиху.
— Я вже кілька день помічаю, — говорила найближча сусідка Наталчина, — що вона наче не при собі. То була молодиця, як молодиця, тільки що німа, так через те трохи й сердита, инколи аж люта, а то, як поліг Захарко, так зовсім не та стала: тиха та спокійна така, наче деревина та, і від роботи зовсім відбилася, навіть їсти собі не хоче зварити; зранку до вечора на порозі сидить, згорнувши руки.
— За чоловіком занудилася, — вставила своє слово пономариха.
— Що за чоловіком, я що й за телицею; за тели-
