тини! — гукнув пастух до Наталки. — Не твоя, так нічого й займати… Пусти її!
Наталка вислобонила з своїх обіймів теличчину шию, повела рукавом по очах, глянула у слід телички й сіла на порозі.
Позавчора я вже не бачив Наталки на порозі: увечері случаєм довідався, що вона пішла жати. У Захара був присівок жита кіп на чотири. Учора-ж увечері я знов бачив, що Наталка стояла біля воріт і визирала череду. Тим-то отеє сьогодні й чудно мені було, що Наталка не виходила з хати ні на сінешний свій поріг, ні в поле жати.
Сонечко починало вже припікати. Підходила південна задуха гарячого літнього дня.
Я ще раз глянув на жита, на луг: на полі виростали вози, навантажені золотими снопами; на лузі лежали валки сіна, біля лугу чотири косарі клали горами покоси густого, буйного вівса.
Я повернувся, щоб рушати до господи. Очі мої впали на Захарову халупчину. Бачу, з дверей вийшла Наталка, в дірявій юпчині, підперезана перевеслом; за перевеслом серп.
— Знати, на роботу йде, — подумав я и пішов собі. Ледве спустився я на шлях, як раптом почувся з майдану якийсь несамовитий крик дітей. Я кинувся швидче на той крик і за хвилину–дві виразно чув: «Рятуйте! Рятуйте, хто в бога вірує!»
Біля громадського колодізя стояв невеличкий гурток дітей 8–10 літ. Дітвора страшенно голосила. Першою думкою було у мене: чи не впало котре з дітей у колодізь.
— Чого ви, діти, голосите? — спитав я.
— Німа Наталка отсе зараз кинулася в колодізь! — Така відповідь, наче громовина та, вразила мене. Я нагнувся над цямринами, глянув у колодізь — нічого не видно, тільки вода блищить.
