ся повезти Захара до міста, до лікаря, скаженина взяла своє… Мусіли Захара зв'язати й закинути в комору на ніч, щоб ранком вирядити до міста. Не діждався Захар того ранку; зв'язаний, самотою, в темній коморі, без сповіди й без причастя віддав він богові душу.
Ні за що було у Наталки труну зробити, ні за що похорону справити, нічим за подзвіння заплатити. Мусіла позбутися телиці, продавши її тому-ж хазяїну, що подарував телятком… Разом оплакала Наталка і чоловіка, й телицю… Разом поховала в одну труну і чоловіка, й надію…
Мовчки йшла Наталка за труною; мовчки дивилася, як засипали яму, мовчки вернулася до господи: ніхто на очах у неї не помітив ніже єдиної сльозини. Молодиця — наче деревина; неначе смерть чоловіка й на крихту не вразила її, наче вдовине життя було про неї байдуже.
Проходячи часом після смерти Химченка повз його халупчину, — я кожен раз бачив Наталку; кожен раз однаковісенько сиділа вона на сінешному порозі й не зводила очей з маленького хлівця — єдиної на Захаровій селитьбі надвірньої будівлі… В тому хлівці виростала ота теличка. Кільки день назад, проходячи під ту саме годину, коли череда верталася на село, я бачив Наталку не на порозі, а біля воріт: зажурена стояла вона й дивилася на череду. Аж ось показалася сіра телиця, така гарна, сита, шерсть аж вилискується; вона повернула до Наталчиного двору й мекнула. Наталка прожогом кинулася до неї; обвила своїми руками її шию й почала цілувати її морду. Поцілунки сипалися один по одному. Теличка стояла неначе вкопана. Нарешті Наталка виняла з-за пазухи невеличку, посипану сіллю скибку хліба й дала її теличці, а сама знов цілувала теличчину шию…
— Годі панькатися! Не задержуй чужої ско-
