З декотрих дворів виїздять порожні вози: де пара волів, де бовкун, де парокінь, а більш за все однокінь. На возах рублі, верьовки, граблі, вила; знати, що люди їдуть по копи.
Де-инде з димарів показався дим; по тих димарях без помилки можна вгадати заможніших селян, у яких є з чого, кому і від кого обід зварити й хліба напекти. Димар в жнива у нас на селі найпевніший покажчик і злиднів і достатків: де не димить, там повна ніч злиднів; не дадуть вони ні дров у печі підпалити, ні горшка в піч засунути.
Ген червоно-гарячим колесом сонце викотило з-під землі й скривавило і Десну, і лозу, і луг, і гречки… Шпарко котиться воно по небі, немов поспішає швидче висушити росу на покосах, бо бачить, що гурток дівчат, зазброєних граблями, рушає на «обчеський» луг і воно — сонечко ясне — хоче посприяти гуртовій гребовиці…
Вже сонечко вище дзвіниці, а он у тому дворі, що на пригорку проти церкви, і досі непомітно жадного руху кого-будь живого. З кривобокої халупчини досі двері не відчинялися. Та халупчина не пустка: там живе німа Наталка. Вона на самого Полупетра повдовіла: чоловік її, Захар Химченко, пішов був у ліс шукати телицю, що з вечора не вернулася з череди. У їх тільки й свічі й воску було — одна єдина ота телиця, більш нічогісінько. Захар побрався з Наталкою, сиротою-безбатченком, позаторік. Наталка, хоч і німа, так зате вродлива, наче квіточка, а Захарко був горбатий. Наймитували вони у одного хазяїна, покохалися та й побралися. На весіллю їх хазяйка подарувала їм телятко, а з того теляти й виросла телиця — єдина надія Захара й Наталки. Телицю знайшов Захар у кущах і пригнав додому, але в лісі напала на його й покусала скажена собака… Водила його Наталка до ворожки; ворожка сколювала йому «щенят» на язиці. Не помогло. А заким староста зібрав-
