Ви тільки послухайте, чого накоїв той Іванець!
На тім тижні в понеділок встала я до череди рано-прерано, ще й сонечко святе не вставало. Видоїла корівку, прогнала до череди і стою біля воріт, думаю: що-б мені робити?.. Схилилася на тин, стою й чую — десь вози риплять, копи везуть; а чиї се, думаю собі, такі ранні? Дивлюся, аж то Шпакові діти — жито везуть. — «Еге! — кажу собі на думці, — Шпак первий багатир у нас на селі, а діти у його байдиків не б'ють, працюють добре»…
Бачу: Оленка лежить на возі на снопах, а Іванець іде біля возів. Іде, зирк на попів сад, а там — груш, груш! так рясно, що й листя не знати, та які груші!.. аж горять, аж блищать, сами в рот просяться, так-би очима їх їв… А з однієї груші взяли та через загату на дорогу так і поперевисали!
— Глянь, Іване, — озвалася Оленка з воза, — яке добро у попа! Такого і в нас нема.
— Та ще й рясно як!
— І смачні мабуть! Хоч-би одну покоштувать…
Іванець — плиг на загату! я бачу та мовчу, — як трусне він за гіллю, груші на землю — бух! бух! бух! може з десяток упало… Він їх за пазуху, а сам мерщій до воза. Дав Оленці і сам уплітає.
Тут вже я не змовчала: добро хоч і не моє, а стало мені прикро, що такого багатиря син та отаке діє… краде… ні стида йому, ні сорому. Не втерпіла я й озвалася, кажу:
— А що, Іванчику, смачні чужі груші!
Гадала я, що воно засоромиться, злякається, впаде в ноги та благатиме, щоб я мовчала, нікому не говорила, а він, буцім неприкаянний, підходить до мене, дає мені дві груші й каже:
— Покуштуйте, тоді й знатимете, чи смачні… — Ах ти-ж гаспиде! — думаю собі, — бач, яке воно вже чисто попсоване!.. Взяла я ті груші; спокусливі вони та ні-
