а я — ні!.. Траплялося, що й помічу у отця Максима коломазь на закаблуці, так я собі байдуже! Про мене він чоловік хоч і строгий, але справедливий: двічі на своєму просі займав мою теличку і нічого з мене за спаш не взяв… Біг йому сторицею за те воздасть; вскочить до його в овес чиє багатиреве, от він своє й надолужить, а мене — вдовиці сироти — отець Максим не зобидить…
Наші люди багацько верзуть про його дурниці… Таки у нашому селі люди язикаті!.. За що вони не злюбили отця Максима?.. самі того не знають… «Не обливає, кажуть, а погружає»… Так що-ж! хіба тут його вина… Або знов: «вимова у його не наша»… Що-ж йому діяти, коли він родом десь здалека; а там усі люди протягують… Отця Максима прислано до нас на покуту, не скажу за що; може й не на покуту, а так. Говірка у його, се правда, і мені не до смаку: чи розмовляє, чи читає, зараз пізнаєш що він в постолах; але-ж я призвичаїлася вже і байдуже: чи Оксана, чи Аксінья, а я знаю, шо від хреста я — Ксенія…
Кажуть ще: він неохайний, грошолюб, дерун, а я нічого сього не спостерегла; мою дочку вінчав і чоловіка хоронив, отже й не зідрав, а по-людськи взяв: за повінчання десять, за похорон — три… Хіба не скрізь воно так?.. З чого-ж і йому жити… Не скажу я, що він і дуже строгий, він тільки полякати людей любить. Так се й добре! Иншого нічим не пробереш на землі, а пекла й прокльону воно боїться; таких і треба жахом діймати… Де страх — там і бог. Так коли-б отець Максим, поздоров його боже! не лякав, так у нас-би злодій на злодію їхав і злодієм поганяв… Де не слухають просьбою, там треба грозьбою…
Та що отсе я забалакалася та й забула, з чого почала. Треба-ж вам про Іванця довести до краю.
Прокрався Іванець, не послухався, не спокутував гріха, його й постигла справедлива кара.
