За мною-ж нічого нема, подушного-ж я не плачу… Чудно, а проте не послухатися не можна. Пішла. Бачу, тут і отець Максим, і Іванець з батьком. Тоді я догадалася, що отець Максим, яко пастир добрий, пильнує відучить людей од злодійства.
— Бачила, — питають мене, — Іванця на злодійстві?
— Бачила… ох, ох! лучче-б було мені такого до віку не бачити… Такого батька дитина… Бачила… гріха на себе не візьму, хоч і тяжко, а треба правду казати: бачила.
Іванець і сам признався, тільки змагався, що він не повну пазуху груш напхав, а лишень сім груш, з них дві мені дав.
Я призналася, що взяла, і кажу: «На мою думку, так воно все одно-єдино: чи сім, чи сім сотень; річ в тому, що гріх, крадіжка, чужого не руш… сказано од самого бога: «не укради!», а не сказано — скільки…
— Та й я, — каже отець Максим, — прентую не за шкоду, а за гріх… Треба хлопця направити, щоб не крав, а то звикне, так що з його буде? З огню рватиме! Я плати за груші не добиваюся, а треба хлопця поучити злегесенька березовою кашею, нехай його покроплять прилюдно, а я за його душу молитимусь хоч цілий рік, бо я за неї перед богом одвіт дать довжен…
Іванець стоїть, очима на людей блимає й увесь крейдою взявся; тіло йому труситься, наче пропасниця його б'є.
На тому-б воно було й край, коли-б старшина не розсупонював свого язика, а то, бачте, почав просторікувати:
— Діти, — каже, — не наше діло… у Шпаченка є батько й мати, се їх діло; нехай собі, як знають, так й карають свою дитину, а нам бити недолітка, та ще щоб прилюдно… ні! сього я не дам…
Отець Максим любенько на те й каже:
— На батьків не можна сподіватися. Коли вони
