бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене…»
Ото-ж і на другу ніч те саме: ввижається хлопцеві таке, що ні при нас, ні при вас, ні при хаті згадувати! Отсе аби заплющив очі, зараз перед ним ціла череда чортів і ціла мажа груш огняних. Прокинеться, верзе нісенітницю:
— Простіть, батюшечка! не кляніть! не буду…
Світом вже трохи заспокоївся, задрімав. Батько й мати бачать, що непереливки, зараз до отця Максима: і молебень, і водосвяття, і маслосвяття — все наняли… Йдуть до господи, а дочка їм назустріч:
— Лишенько нам важке, горенько нам претяжке!
— Що таке, доню?
— Іванець!..
— Що Іванець?
— Нема вже його…
— А де-ж?
— Чортяки втопили…
— Де? як? коли?
— Прокинувся, скоро ви пішли, та з хати; побіг на пастовень та прожогом сторч головою в копанку…
Батьки тоді ґвалт!.. до копанки… Витягли, чого вже не робили — не помогло…
Отець Максим, як довідався, аж заплакав. Сплакнула і я й подумала собі: «се йому за чужі груші»…
Отець Максим ладен був похоронити дитину по-християнськи, все було готово вже, коли-ж старшина й тут сусіль свого носа:
— Не можна, каже, ховать, слідство треба, нехай приїде лікар…
Приїхало те слідство, людей розпитували і мене стару тягали.
Люди плели: «з переполоху Шпаченко втопився», а я казала й кажу: брехня!
