В селі Половому — верстов за три до мого хутора — жили брати Венедикт та Іван Чепіги — обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люди молоді, хоча й жонаті: не багато ще вони на світі прожили, а великої собі «слави» зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й до себе в хату не пускали. Не було у їх між людьми иншого прізвища, як — злодії. Злодії — а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.
Обидва Чепіги були понизькі зростом — Венедикт трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван — рижий, наче жар, лице червоне, плямувате; в обох очі осокою; обидва — злюки до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.
Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю — що скажете?
— Все добре, — кажуть, — за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає: поїдом їсть, жити нам не дає.
— За що так?
— Отак як бачите, — з доброго дива: притьмом пристала: «виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то — на Сибір вас заженемо; от вам, кажуть, півроку даємо». Отаке лихо наше.
— Яка-ж тому причина?
— Нема, пане, за нами причини; не злюбили нас
