безпричинно. Оклепали нас з вітру; ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії — а нехай-же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже… Злодії!.. легко язиком бовкнути, а ти докажи моє злодійство!.. Наче ми не люди і бога в животі не маємо й не тямимо, що хто порося вкрав, в того і в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люди — дверми.
— Ой, чи так воно?
— Бий нас сила небесна, коли не так, ми-ж таки християни.
— Гаразд; та якої-ж від мене поради вам треба?
— Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, от і скажіть нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?
Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.
— Так спишіть нам бумагу на громаду.
— До кого?
— Се вже ваше діло, — до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо… Ге! на Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен — суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. — Отак і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.
Я й на се відмовив і пораяв перепрохати громаду й покаяться.
Чепіги махнули руками та в один голос:
— Каятися нам ні в чому, а прохати — даремна річ! Як уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада — як один чоловік: «виселяйтесь, а ні, так на Сибір».
